Том 1

І | ІI | ІІІ | VI | V | VI | VII | VIII | IX

         

Том 2

X | XI | XII | XIII | XIV | XV | XVI | XVII | XVIII

Початки Християнства серед Українського Народу.

Коли розпочалося християнство в Україні? Коли світ віри Христової досяг і нашої землі й нашого народу, що споконвіку замешкував її? Звичайно маємо на все це відповідь таку, що Христову віру нашому народові прищепив перший князь наш Володимир Святославович року 988-го. Такий погляд дуже поширений у нас, але погляд цей не відповідає дійсному стану справи. Один із перших великих князів українських, Володимир, дійсно перемінив стару віру українську на нову, на християнство, зробив це відкрито й офіційно і змусив і підданий народ свій до того самого. Отже, за князя Володимира в Україну вже офіційно занесено християнство, і з того часу воно стало офіційною вірою нашої тодішньої української держави.

Але виникають найрізніші питання — чи ж християнство появилося в Україні лише за князя Володимира, чи, може, було тут і до нього? Чому власне за Володимира прийшла потреба змінити віру батьків своїх на іншу? Адже ж ми не жили за якоюсь камінною стіною, ми ж сходилися тоді з різними західними народами, що віддавна були вже християнами, — чи ж не могла зайти до нас віра Христова й значно раніше Володимира? Ось на всі ці питання я й хочу відповісти в статті цій, відповісти коротко й доступно, хочу познайомити читача з тими головними положеннями, до яких дійшла вже наука у висвітленні всіх цих питань.

1. Християнство серед українського народу в доісторичну добу.

Чи було в нас, в Україні, християнство в доісторичну добу, цебто в добу до постання в Україні організованої держави, десь у VIII чи в IX віці? На жаль, прямих свідоцтв для позитивної відповіді на це питання не маємо; але все те, що маємо, красномовно свідчить нам, що християнство з'явилося в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано, певне, ще десь в апостольський вік, і держалося тут у малім числі аж до офіційного хрещення українського народу за часів князя Володимира.

З дуже давнього часу, десь ще з VII віку перед Різдвом, почали греки селитися на північному березі нашого Чорного (пізніше — Руського, цебто Українського) моря. Тісно й неспокійно було грекам на своїй рідній землі, а тому вони рано почали кидати її та шукати собі ліпшого, затишнішого притулку. Ось таким притулком для греків і стали південні наші землі — узбережжя Чорного моря. З бігом часу число греків тут усе побільшувалося; постало тут немало й багатих та великих торговельних грецьких міст, як от Ольвія при гирлі Дніпра, Тира на Дністровім лимані, в Криму — Херсонес (або по-нашому Корсунь), Феодосія; крім цього — Пантикапея (де тепер Керч), проти неї на другім березі Фанагорія і т. п. Усі міста ці вели дуже жваву торгівлю з місцевою слов'янською людністю, про що нам красномовно свідчать різні археологічні розкопи — скрізь по Україні при цих розкопах знаходять грецькі гроші та грецькі вироби. Наші предки, що споконвіку заселювали теперішні землі українські, охоче торгували з цими грецькими колоніями, а головним чином вели з ними мінову торгівлю. Грецькі купці так само часто підіймалися Дніпром і торгували з своїми сусідами; таким чином, вони пливли Дніпром аж до його порогів, десь до теперішнього Олександрівська, на 14 днів дороги. Пізніш, як знаємо, через наші землі пройшов великий і важливий «путь із варяг в греки» — велика торговельна дорога, у нас головним чином Дніпром.

Пізніше, коли почало ширитися християнство, воно відразу, вже у вік апостольський, появилося й у грецьких колоніях по північному березі Чорного моря та по лиманах Дністровім та Дніпровім. Маємо достовірні відомості, що у вік апостольський християнство було на південному березі Чорного моря, наприклад, у Понті, навпроти нашої Тавріди, а звідти дістатися йому до Тавріди було дуже легко. Маємо також свідоцтва церковних письменників уже з початку IV віку, що по північному березі Чорного моря проповідував апостол Андрій (ширше про це розкажу далі), якому в уділ припала Скіфія, цебто земля, заселена й нашими предками. Знаємо переказ про св. Климента, єпископа римського, який прибув десь наприкінці І віку до Херсонеса й застав там громаду християн у числі до 2000 люду. В Криму жили тоді готи, а ми достовірно знаємо, що серед них було багато християн і вони рано мали собі навіть окремого єпископа.

Блаженний Теодорит оповідає, що св. Іван Золотоустий посилав своїх місіонерів до грецьких сусідів — кочовиків-скіфів, що жили біля Дунаю, і вони проповідували там християнство й закладали церкви. Взагалі багато церковних письменників III — IV віку, наприклад Тертуліян (помер 240 р.), Афанасій Олександрійський (помер 373 р.), Іван Золотоустий (помер 407 р.) та блаженний Єроним (помер 420 р.), розказуючи про поширення християнства по світу, називають у числі народів, де прийнялося християнство, і скіфів чи сарматів.

Хто ж були оці скіфи, що між ними так рано защепилося християнство? Чи наші предки справді сусідували тоді з культурними колоніальними греками, що ширили навкруги себе християнство?

Три українських племені: уличі (чи угличі), тиверці та поляни споконвіку були найближчими сусідами грецьких колоністів; жили вони на південь від інших українських племен: уличі — між Дніпром та Бугом, а тиверці — на захід від них, по Дністру; на північ від них, по Дніпру, жили поляни. Безумовно, племена ці замешкували свої землі з найдавнішого часу, бо ж вони входили до складу тієї просторої території, де споконвіку жили слов'яни взагалі. Ось ці українські племена зазнали християнства з найдавнішого часу, можливо, що ще з віку апостольського. Ці три племені наші постійно вели жваву торгівлю з греками, часто їздили до грецьких колоній, а грецькі купці часто бували в них. Через усе це в нас мусило рано появитися християнство бодай у невеликому числі вірних.

Уличів та тиверців рано покорив собі дакійський цар Децебал, і тому вони належали до Дакії (пізніше МолдоВлахія). Римський імператор Траян (101 — 107 р. по Христі), пам'ять про якого знаходимо так часто серед українського народу, завоював собі всю Дакію, а з нею й наші українські племена тиверців та уличів; але Траян в адміністративному відношенні відділив ці наші племена від Дакії й приєднав їх до задунайської Долішньої Мізії (теперішня Болгарія); у цій Мізії християнство появилося десь у половині II віку, і воно, звичайно, могло впливати й на наших тиверців та уличів. Правда, в 271 р. по Христі кінчилося римське панування над цими племенами, але ж зараз за Дунаєм, наприклад у Малій Скіфії (тепер Добруджа), рано появилося християнство, був навіть свій єпископ; у цій Малій Скіфії жили й слов'яни.

Крім цього всього, наші тиверці та уличі часто служили в римському війську, бо вважалися народом хоробрим; при цій службі була їм повна можливість ближче пізнати християнство й приймати його. Бувало й так, що ці племена нападали на римські провінції й виводили звідти полонених християн, від яких також могли пізнавати нову віру. Десь у 869 р. охрестилася Болгарія, і вона також почала впливати на наші племена — уличів та тиверців і знайомити їх з християнством.

Безумовно, з найдавнішого часу познайомилися з християнством і поляни, українське плем'я, що сиділо по середньому Дніпрі. Поляни вели жваву торгівлю з грецькими колоніями по берегах Чорного моря та на гирлі Дніпра; часто самі їздили до греків, часто й грецькі купці бували в них. Під час цих жвавих зносин поляни багато перейняли собі з грецької культури; відкидати можливість, що поляни при цих зносинах часом приймали й християнство, не маємо жодних підстав. Звичайно, думати про дуже велике поширення християнства серед полян не приходиться, бо поляни не знали тоді ще міцної державної організації, а їх родовий устрій давав повну змогу міцно берегти стару віру своїх батьків.

У всякому разі зносини з грецькими колоніями та їхнє християнство мали великий вплив на наших полян і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед усіх українських племен. Уже наш найдавніший літопис підкреслює цю культурність полян. У той час, коли інші слов'яни «живяху звериньским образом, живуще скотьски», у той час наші поляни «своих отець обычай ймуть кроток и тих, и стыденье к снохам своим и к сестрам, к матерям и к родителем своим, к свекровей и к деверем велико стыденье имеху»; був у полян уже тоді цілком культурний спосіб оженіння, чого не знали інші слов'янські племена. Усе це, звичайно, можна приписати тільки культурному впливові грецьких колоній.

Грецькі колонії, що були на півдні нашої землі та по берегах Чорного моря, починають зникати десь з кінцем IV віку по Христі: через південні наші землі помандрували тоді різні дикі орди, і вони змели всі ці культурні грецькі оазиси.

В справі поширення християнства по Україні треба ще підкреслити роль Руси Азовсько-Чорноморської, або Тмутороканської, чи Прикавказької, про яку рано згадують арабські історики. Власне в Тмуторокані рано постала організована церква з власним єпископом, а все це не могло не відбитися й на Україні Київській.

Можна думати, що те християнство, яке прищепилося на нашій українській землі, може, ще в вік апостольський, це християнство вже ніколи потім не зникало з нашої землі. Звичайно, його знали тільки окремі родини, а може, тільки окремі люди; великого поширення воно не могло мати. Інша річ, якби не зникли були так рано грецькі колонії на півдні нашої землі — тоді, безумовно, Україна прийняла б християнство значно раніше, ще до князя Володимира.

Інші східні слов'янські племена, крім трьох українських — тиверців, уличів та полян, — певне, не знали християнства в доісторичну добу.

2. Апостол Андрій — основоположник Церкви Української.

З надзвичайно давнього часу, можливо, ще з віку апостольського, серед греків, а також серед тих народів, що жили по північному березі моря Руського (чи Чорного), поширений був переказ, що св. апостол Андрій проповідував віру Христову також і в Скіфії, цебто й на тій землі, що споконвіку заселює її народ український. З бігом часу переказ цей набирав собі все більше реальних ознак і в кінці перейшов у ціле оповідання про найперший початок Церкви Української.

Це оповідання про апостола Андрія 1 як основоположника Церкви Української попало пізніш і в наш давній літопис, а вже звідси воно поширилося по найрізніших давніх писаннях. Я приведу тут це оповідання з найстаршого літопису — Лаврентієвого, перекладаючи його на теперішню нашу мову.

«Дніпро тече джерелом до Понтійського моря, що зветься Руським (цебто Українським); кажуть, що цим морем навчав був святий Андрій, брат Петрів. Коли Андрій навчав у Синопі, він прибув до Корсуня і тут довідався, що надалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Рима, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов уверх Дніпром.

Трапилося так, що Андрій прибув (до одного місця й спинився тут переночувати) під горами на березі. А вранці він устав та й каже до своїх учнів: «Чи бачите ви гори он ті? На горах тих засяє ласка Божа; тут повстане місто велике, й Бог побудує багато церков». І зійшов Андрій на ті гори, поблагословив їх, поставив хреста і, помолившися Богу, зліз з гори тієї, а тут пізніше постав Київ.

І поплив Андрій уверх Дніпром. Прийшов він до слов'ян, де тепер Новгород, побачив там людей та звичай їхній — як вони миються та паряться, і дивувався з них. Звідти пішов він у землю варягів і прийшов до Рима; тут він розповів, де навчав та що бачив. Він казав: «Дивні речі бачив я в землі слов'янській, як там проходив; бачив я лазні дерев'яні — люди натоплять їх вельми, роздягнуться, обіллють себе кислим квасом, візьмуть молоденькі різочки (березові віники) та й б'ють самі себе, і до того доб'ються, що вилазять насилу живі; але обіллються холодною водою — й знову оживають; і це вони роблять постійно, ніхто їх на те не силує, але самі себе мучать, — і ніби це їм миття, а не биття». Слухачі дивувалися, а Андрій, побувавши в Римі, вернувся до Синопу».

Ось так розповідає нам найстарший, так званий Лаврентіїв літопис 1377 р. про постання Церкви Української. Отож, як бачимо, плив Дніпром апостол Андрій, спинився на Київських горах, поблагословив їх і лишив тут свого хреста. Таким чином, Церква Українська веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозванною. Це була велика патріотична думка, що панувала в Україні з найдавнішого часу, до певної міри панує й тепер.

Але проти правдивості цього літописного оповідання віддавна вже повставав цілий ряд учених, починаючи ще з відомого першого історика Церкви — митрополита Платона; за ним уже й Карамзін про це оповідання додавав: «Впрочем, люди знающие сомневаются в истине сего Андреева путешествия» (I, с.17). Знаний російський історик церкви професор Є. Голубинський піддав це оповідання надзвичайно суворій критиці (История Русской Церкви. M., 1901. T. I. С. 19 — 34).

Справді, придивившись уважно до цього оповідання, твердять скептики, бачимо, що це ніби пізніша вставка до літопису. Їхати з Херсонеса (чи Корсуня) до Рима через Київ та Новгород — це все одно, каже Голубинський, як би їхати з Петрограда на Москву через Одесу, бо ж ця дорога до Рима через Землю варягів в 50 раз довша за звичайну Чорним морем. Перша частина оповідання — благословення Київських гір — видержана в дусі апостольськім, але ж частина друга — парня в лазнях й оповідання про це апостола Андрія в Римі — якось не відповідає гідності апостольської праці. До того додають ще, що за апостольського часу земля наша була невідомою пустинею, яка лежала за межами відомого світу, що була вона повна найрізніших страхіть. «Зачем бы пошел в эту неведомую пустыню апостол Андрей? — питає професор Голубинський. — Он мог пойти в нее только тогда, когда бы у него не было дела в черте самого тогдашнего мира и было свободное время ходить по пустыням. Но это, как всякий знает, было вовсе не так». «Если бы вести апостола в Русь нарочно, то нужно было бы вести его для проповеди христианства людям, а не для благословения необитаемых гор».

Літописне оповідання про апостола Андрія — це, може, пізніша вставка до нашого найдавнішого літопису, вставка, яких не мало тут. А що це так, твердять дослідники, про це свідчить той факт, що автор Початкового літопису не знав ще нашого переказу про апостола Андрія; так, у Лаврентієвім (Діонисієвім) кодексі під 6491 (983) р. читаємо, що в землі нашій «не суть апостоли учили», «телом апостоли не суть сде были» (видання 1891 р., с. 81). В іншому місці літописець розказує, що власне нашим учителем віри Христової мав бути апостол Павло: під 6406 (898) р. тут читаємо: «Словеньску языку учитель есть Андроник апостол, в Моравы бо ходил, и апостол Павел учил ту; ту бо есть Илюрик, его же доходил апостол Павел, ту бо беша словене первое. Тем же и словеньску языку учитель есть Павел, от него же языка и мы есмо, Русь, тем же и нам, Руси, учитель есть Павел, понеже учил есть язык словенеск и поставил есть епископа и наместника по себе Андроника словеньску языку». Щоб не було сумніву в цім, літописець ще додає: «А словеньскый язык и рускый одно есть — от варяг бо прозвавшася Русью, а первое беша словене». На це все можна сказати, що ці твердження літописця — також пізніша вставка.

Крім цього, преподобний Нестор у своїм Житті св. Бориса та Гліба рішуче заявляє, що «Руська сторона (цебто Україна) ні від кого не чула слова про Господа Ісуса Христа», що «до русів (українців) не ходили апостоли, і ніхто їм не проповідував слова Божого». Як бачимо, вже в старовину змагалися за правдивість нашого оповідання.

Звідки ж узялося це величне оповідання про початок Церкви Української? Може, це справді плід буйної фантазії якогось давнього гарячого патріота українського? Ні, приглянувшися ближче до всієї цієї справи, бачимо, що оповідання це, прикрашене в подробицях, має реальну, правдиву основу.

Апостол Андрій ще з віку апостольського вважався основоположником церкви Константинопольської; греки взагалі рано почали збирати найрізніші оповідання про апостола Андрія. Боротьба Царгородської Церкви з Римською за авторитет розпочалася рано: Церква Римська мала докази, що її заснував апостол Петро, а це примусило й греків пильніше зайнятися своєю археологією й зібрати все, що можна було, про апостола Андрія як свого основоположника. І греки справді зібрали дуже багато найрізніших оповідань про св. Андрія Первозванного.

Ось ці грецькі перекази, з найдавнішого часу починаючи, в один голос свідчать, що апостол Андрій проповідував Євангеліє і в далекій варварській Скіфії. Найперше оповідання про це подає нам батько церковної історії, єпископ Кесарії Палестинської Євсевій Памфіл (помер у 340 році); він у своїй «Церковній історії» (кн. III, розд. 1) пише, що «святі апостоли й учні Спасителя нашого розпорошилися були по всьому світові (для науки про Христа). Фомі, як каже переказ, випала доля йти в Парфію, Андрію в Скіфію, Івану в Азію, де він жив і помер в Ефесі». До цього Євсевій додає ще, що про це слово в слово розповідає Оріген у III томі пояснень на книгу Буття. Як бачимо, переказ про те, що апостол Андрій навчав про Христа в Скіфії, сягає найдавнішого часу, може, ще віку апостольського, а в IV віці його вже записано. Пізніше поставали інші перекази, додавалися різні подробиці; такі перекази, наприклад ченця Єпіфанія, що жив у кінці VIII — на початку IX віку, Метафраста X віку і ін.

Дуже цікаве оповідання ченця Єпіфанія. Він розказує, що апостол Андрій відбув три подорожі — обійшов західне побережжя Малої Азії, південне побережжя Чорного моря і доходив аж до Іверії, а за третю подорож обійшов східне та північне побережжя Чорного моря, побував у Босфорі чи Керчі, в Херсонесі та Феодосії. Єпіфаній розказує, що все це він писав на основі писань давніх церковних письменників; крім цього, він сам обійшов усе побережжя Чорного моря — від Синопу до Босфору, Херсонеса та Феодосії; скрізь вислуховував він місцеві оповідання про апостола Андрія, на свої очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, скрізь він розпитував, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував апостол. І ось на основі цього Єпіфанієвого оповідання переконуємося, що вже в його час скрізь існували думка й перекази про те, що апостол Андрій проповідував по північних (українських) берегах Чорного моря.

Отже, встановлюється факт, що апостол Андрій таки справді проповідував Євангеліє по берегах Чорного моря, того моря, що здавна «словеться Русское море». І справді, знаємо, що в цих містах уже з кінця І віку відоме було християнство. Так, давній переказ розповідає, що десь наприкінці І віку імператор Траян заслав був до Херсонеса, на північний берег Чорного моря, єпископа Римського Климента; св. Климент, прибувши до Херсонеса, застав тут до двох тисяч християн, що працювали в каменоломнях; своєю проповіддю св. Климент побільшив це число. Саме св. Письмо (1 Петр. І, 1) свідчить про християнство за віку апостольського в Понті, на південному березі Чорного моря, зараз же проти Тавріди , що мала з Понтом постійні зносини.

Таким чином підтверджується давній переказ про те, що апостол Андрій проповідував у Скіфії, а земля наших предків була власне в цій Скіфії, як про це свідчить і наш найдавніший літопис.

З найдавнішого часу були в нас найжвавіші зносини з тими грецькими колоніями, що були по північному березі Чорного моря; ми торгували тоді з цими греками, і самі ці греки часто заходили Дніпром далеко в глиб до нашої землі, про що виразно свідчать нам археологічні знахідки. Навіть надмірні скептики, що не вірять зовсім оповіданню про апостола. Андрія, не можуть відкинути того, що апостол Андрій міг проповідувати предкам нашим, бодай тим, що по торгових справах бували в грецьких колоніях на північному березі Чорного моря.

Трудно сказати, як далеко на північ підіймався апостол Андрій. Йому припало проповідувати й скіфам, і цілком можливо, що апостол справді плив Дніпром, але — як далеко? Трудно допускати, що Андрій міг побувати навіть у Києві: греки звичайно пливли Дніпром тільки до порогів, до м. Олександрівська, за пороги ж пливти не відважувалися. Отож-таки не виключається можливість, що апостол Андрій підіймався нашим Дніпром бодай до порогів і бодай тут навчав віри наших предків.

Що віра Христова ширилася й поміж скіфами, про це виразно свідчить нам оповідання про трьох мучеників — Інна, Рима й Пінна, що записане в Минології імператора Василя II (976 — 1205 р.) від 20 січня. В цім оповіданні читаємо, що ці мученики були родом «з Скіфії, з північної сторони»; вони були учнями апостола Андрія й продовжували навчати скіфів і багатьох охрестили, але правитель варварів схопив їх і віддав на муку. Тоді була люта зима, річки позамерзали так, що ними їздили; святих прив'язали до високих полін, що були у воді, і там вони й замерзли. Де могла бути така люта зима, щоб аж річки позамерзали? Безумовно, десь далі на північ. Отже, як бачимо, апостол Андрій мав навіть своїх учнів поміж скіфами.

Все досі сказане переконує нас у тім, що на самій землі українській апостол Андрій був, проповідував тут науку Христову і мав своїх учнів. Цілком можливо, що вже від часу апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників. Ось поміж цими давніми християнами й зберігалося оповідання про апостола Андрія, що проповідував у землі скіфській. Пізніше, коли число християн збільшилося в нашій землі, коли зносини з греками стали ще жвавішими, тоді в нас почали ширитися й грецькі оповідання про апостола Андрія, і з бігом часу витворилося в нас те оповідання про початок нашої церкви, що його пізніше вставлено в літопис.

Коли саме склалося оповідання про прихід до Києва апостола Андрія і коли його вставлено до літопису, точно сказати не можемо. Але вже в XI віці пам'ять про апостола Андрія була такою великою, що князь Всеволод 1086 р. вибудував у Києві церкву на честь апостола Андрія (а 1089 р. постала й друга Андріївська церква — в Переяславі).

Треба сказати, що на перших порах греки, заволодівши нашою церквою, таки часом добре їй дошкулювали: верховна церковна влада — наша, митрополит тоді все був тільки з греків. Ці греки часто звисока ставилися до нас, лише все грецьке вважали за добре. Звичайно, для патріотично настроєних верств наших це було малоприємне — і дуже рано в нас проти грецького верховенства підіймався протест, який часом кінчався навіть тим, що митрополитом ставав у нас свій таки українець (наприклад, митрополити Іларіон та Климент). Греки дуже величалися, що основоположником їхньої церкви був сам апостол Андрій. І ось, на мою думку, щоб трохи збити цю грецьку пиху, й постає в нас уже детальне оповідання про апостола Андрія — як приходив він до Києва й поблагословив тутешні гори, цебто поклав початок нашій церкві. Отож виходило, що апостол Андрій заснував не тільки Церкву Царгородську, але й Українську. Національна гордість була задоволена.

Але в цей час постали вже тертя між Києвом та Новгородом. Новгород був цілком в ієрархічній залежності від Києва — єпископа для Новгорода вибирали в Києві й посилали туди. Це, звичайно, не подобалося Новгороду, і він шукав випадку, щоб звільнитися з-під української влади. Як знаємо, за князя Ізяслава Мстиславовича українці зробили церковну революцію — обрали собі митрополитом таки свого високоосвіченого Климента, що й був митрополитом майже дев'ять літ (1147 — 1155). Єпископ новгородський Нифонт не визнав митрополита Климента; а коли 1155 р. гору взяли-таки греки, що скинули Климента, тоді Нифонта нагородили за вірність званням архієпископа, і з того часу Новгородська Церква сама собі вибирала єпископа, а Київ лише благословляв їх. Усе це, звичайно, посіяло ворожнечу поміж Києвом та Новгородом.

Як ми бачили, оповідання літописне про приїзд апостола Андрія до Києва має ще й продовження, другу частину — оповідання про дерев'яні лазні, які апостол Андрій бачив у Новгороді. Ця друга частина дуже мало в'яжеться з першою і своїм характером є просто насмішка над новгородцями — ось, мовляв, у нас, українців, був апостол Андрій і поблагословив наші гори, а у вас лише посміявся над вашою парнею в лазнях. І, мабуть, правдива думка професора Голубинського, що бачить у цій другій половині оповідання «осмеяние великорусского Новгорода», бо ж наші землі в давнину любили сміятися одна з одної і наскладали одна про одну багато всяких насмішливих оповідань та приказок. А сварка єпископа Нифонта з митрополитом Климентом до всього цього тільки підлила масла.

Ось усі ці причини могли послужити на те, щоб давній переказ про проповідь у нашій землі апостола Андрія переробити на оповідання про його прихід до Києва, а до того хтось додав ще й памфлету на новгородців. Усе це й увійшло до нашого Давнього літопису.

Звичайно, літописне оповідання про апостола Андрія не подобалося новгородцям і взагалі московцям. І ось десь у XVI віці, за митрополита Макарія, постає нова новгородська редакція цього оповідання. Нове оповідання розказує, що апостол Андрій з-під Києва «пошел по Днепру вверх до Ловати; и пришед, благослови место, идеже ныне Новгород, а людие седяще подле озера Ильменя, и также к ученикам рече, яко будет зде град велик и церкви божественная многи». Згадки про лазні вже нема. Національна гордість новгородців, хоч пізно і хоч просто переробленням київського оповідання, проте була задоволена.

Але цього мало. Постала нова легенда, і її записано в Степенну книгу за митрополита Макарія; легенда оповідає, що, прибувши до Слов'янської землі, де тепер Новгород, апостол Андрій «пребысть здесь некоторое время, проповедовал Слово Божие, водрузил и оставил свой жезл в веси, нарицаемой Грузине» 1. Українців тут було побито: в них апостол Андрій поблагословив лише самі-но порожні гори та тільки хреста поставив, а ось у нас, новгородців, проповідував він слово людям і лишив навіть свого жезла, який і зберігається в Андріївській церкві села Грузина...

Пішли далі. Появилася легенда, що апостол Андрій подорожував по Ладозькому озеру, був на одному острові й полишив там свого жезла, а його учні заклали тут Вааламського монастиря...

Всі ці легенди глибоко пішли в народ, стали переказами патріотичними, і ними часто послуговувалися там, де треба було зазначити, що церква наша веде початок від апостольського віку. Так, відомий Арсеній Суханов під час своєї подорожі по Сходу і під час своїх диспутів з греками, коли ті настоювали, що треба в усьому слухатися їх, просто відповів їм: «Мы крещение прияли от апостола Андрея, когда он, по вознесении Господа, приде в Византию и оттуда пойде Черным морем до Днепра и Днепром вверх до Киева...» Ще простіш зрозумів ці оповідання цар Іван Грозний. Коли 1580 р. Грозного нахиляв на унію єзуїт Антоній Поссевін, цар відповів йому: «Ми віру свою прийняли на початку християнства, коли Андрій, брат апостола Петра, приходив у ці землі, щоб пройти до Рима. Таким чином, ми в Москві прийняли християнство того саме часу, як ви в Італії».

Коли на Москві оповідання про апостола Андрія стали такими популярними, то нема чого й зазначати, що у нас, в Україні, ці оповідання ввесь час були живими, бо ж бодай у південних наших землях таки бував апостол Андрій. За XVI — XVIII віки ці оповідання у нас, в Україні, надзвичайно ширяться, і думку про те, що апостол Андрій — це основоположник Церкви Української, — цю думку знаходимо по всіх більших богословських творах українських. На Київськім соборі 1621 р. постановили: «Св. апостол Андрій — це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив... Воістину Україна нічим не менша відінших східних народів, бо і в ній проповідував апостол». А коли 1654 р. митрополит Київський Сильвестр Косів стрічав московських бояр, він говорив їм, що в особі його вітає бояр св. Андрій Первозванний, який на цім місці провозвістив блиск великої Божої слави.

Маємо ще й інші легенди про апостола Андрія; наприклад, про стопи апостола Андрія, що відбилися на великім камені на березі моря коло Херсона; маємо оповідання про те, що Дніпровий Неяситецький поріг звався Андріївським, бо тут пробував апостол Андрій, коли проходив до Києва; в Києві й тепер поширені перекази про Андрійового хреста, що його поставив на горі сам апостол, і хреста цього навіть показують у Андріївській церкві.

І інші народи часом претендують на те, що в них також перебував апостол Андрій; так, уже в IX віці склалося оповідання грузинське, що апостол Андрій проповідував у Грузії; в XVII віці постала легенда навіть у Польщі, ніби апостол Андрій проповідував і в них, бо ж у давнину до Скіфії належали й поляки.

Така доля нашого оповідання про апостола Андрія Первозванного як основоположника Церкви Української. Чи ж справді можна рахувати апостола Андрія садівничим християнства у нас в Україні? Я такої думки, що можна. Апостол Андрій безумовно був і проповідував на нашій землі, можливо, що плив і нашим Дніпром, тільки не знаємо, як високо він підіймався, не знаємо, чи справді побував він у Києві. Але для визнання Церкви Української Церквою Первозванною досить і того, що апостол Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно навчав в Україні Слова Божого.

І ті найперші християни, що їх навернув був до Христа св. Андрій, уже ніколи не переводилися у нас в Україні аж до офіційного охрещення її за Володимира.

3. Християнство серед українського народу до князя Володимира.

Коли саме окремі українські племена, що й у давнину жили приблизно на тих самих землях, де й тепер живуть, що жили так званим родовим устроєм, коли ці наші племена зорганізувалися в правильну державу — цього точно сказати не можемо. Наш давній літопис, під 862 р., розказує, як до Києва підійшли два варяги — Аскольд та Дір і заволоділи Києвом та землею полян, що платили дань хозарам. Звичайно, процес перетворення родової та племінної України на державну не відбувся так просто та скоро, як про це пише наш літописець; процес цей мусив бути довгим, мав тривати щонайменше 100 — 150 років і не міг відбутися так легко, як то здавалося літописцеві. Українська держава постала в Києві десь наприкінці VII або на початку VIII віку. Перші князі, безумовно, були своїми, не захожими чужинцями (народні перекази звуть їх Києм, Щеком та Хоривом), але про них ми нічого не знаємо. Взагалі про початки української державності до половини IX віку певних відомостей у нас дуже мало.

Звичайно, з того часу, як постала більш-менш організована українська держава, вона мусила в тій чи іншій мірі зреагувати й на християнство, ту нову віру, що поволі, але міцно й невпинно завойовувала Європу та сунула також і на Схід. Коли християнство й до того, як ми бачили, було вже в Україні, то тепер воно починає ширитися тут усе більше та міцніше. Отож давні перекази оповідають, що вже Аскольд і Дір, князі українські, охрестилися й прийняли до себе навіть єпископа.

Наш літопис про це розповідає так. Року 866-го пішли Аскольд та Дір на кораблях на Грецію й обложили Царгород. Цесар грецький Михаїл якраз вів тоді війну з сарацинами і в Царгороді не був. Вернувшися спішно до Царгорода, цесар цілу ніч щиро молився Богові з патріархом Фотієм у церкві Влахернської Богородиці. Потім патріарх виніс ризу Богородиці й омочив її в морі, і сталося чудо: зараз повстала буря, «безбожних Руси корабля смяте» — кораблі потопилися, і мало з цих українських напасників вернулося додому. Так розказує літописець; про хрещення він нічого не каже.

Але про охрещення русів розказують грецькі джерела. Так, патріарх Фотій у своїм окружнім листі, в § 35, пише про це так: «І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати лроти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям».

Константин Порфирородний у своїм творі «Василь Македонянин» (№ 97) розповідає ще докладніше про це найперше охрещення русів.

«І народ русів, — пише він, — войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, уговорив їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архієпископа, якого поставив патріарх Ігнатій. Коли прибув архієпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архієпископа, чого саме буде їх навчати. Архієпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє — якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. «І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися».

Так оповідають грецькі джерела про напад та про найперше охрещення русів; було це десь року 860-го, як розказує наш літописець. Грецькі пам'ятки нічого не кажуть про Аскольда й Діра, бо ж вони прибули до Києва тільки 862 р., отже, не могли брати участі в нападі на Царгород; пізніше наш літописець поплутав події, і цей похід переніс на Аскольда та Діра.

Але хто були оті руси, що все ж таки у 860 р. напали на Царгород, а потім охрестилися? Трудно допустити, щоб це були київські поляни, бо ж про їх охрещення, певне, знав би і записав би до літопису наш літописець, але він про це зовсім мовчить. Дослідники думають (наприклад Є. Голубинський), що були це скоріш ті руси (якесь українське плем'я), що жили по берегах Чорного моря.

Чорне море здавна звалося морем Руським — певно, тому, що жили тут руси. Ці руси дуже рано прийняли християнство й мали досить високу культуру; так, коли первоучитель слов'янський Костянтин (Кирило), подорожуючи до хозар, спинився в Херсоні десь 860 р., він «обрет же те Євангелие и Псалтирь, русскими письмены писаны, и человека обрет, глаголюща тою беседою». Знаємо, крім цього, що в тмутороканських русів справді дуже рано був окремий єпископ.

Аскольд і Дір 20 років княжили в Києві (862 — 882), були в зносинах з греками, і, безумовно, при них почало ширитися в більших розмірах християнство. Про це говорить і те, що на могилі Аскольда якийсь Ольма збудував деркву св. Миколи.

За князя українського Ігоря (913 — 945) християнство вже значно поширилося як у самому Києві, так і по Україні. Ігор під кінець життя свого два рази ходив на греків: в році 941-м і в році 944-м. Для нас особливо цікавий другий похід, коли Ігор склав з греками 944 р. (а в нашім літопису записано під 945 р.) мирний договір, надзвичайно цікавий і важливий для історії християнства в Україні. Договір цей наш літописець записав з оригіналу, певне, слово в слово, що збільшує вагу цього документа.

Посли князя Ігоря склали договір з грецькими царями Романом, Константином і Степаном; українська сторона в цім документі ось так клянеться, що буде його виконувати: «А хто з руської (української) сторони осмілиться порушити цього договору (таку любов), то охрещені («елико их крещенье прияли суть») нехай приймуть помету від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від іншої зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий».

В другім місці тут читаємо: «А коли збігця не знайдуть, нехай присягають наші християни руські (українські) по вірі своїй, а не християни — по закону свойому».

В кінці цього договору читаємо: «А ми, скільки нас є охрещених, клялися церквою святого Іллі «в сборней» церкви, при чеснім хресті й писанні цьому, клялися берегти все, що тут написано, і нічого не порушити; а хто порушить це з боку нашого, чи князь, чи хто інший, хрещений чи не хрещений, щоб не мали вони помочі від Бога, щоб був той рабом у цей вік і в вік будучий і нехай буде заколений своєю зброєю. А неохрещена Русь нехай покладе щити свої та мечі наголо, обручі свої й іншу зброю і нехай клянеться берегти все, про що написано в договорі цім від Ігоря, від усіх бояр і від усього народу українського («от страны Руския»)».

В кінці літописець наш оповідає, що Ігореві посли вернулися в Київ з послами грецькими; ці грецькі посли мали доглянути, щоб князь та бояри присягли виконувати договору. «На другий день покликав Ігор послів і прийшов на горбок (холм), де стояв Перун, і поклав зброю свою, щити й золото, і присягнув Ігор і люди його, скільки було поганої Руси; а охрещена Русь присягала в церкві святого Іллі, що над Ручаєм; це була «сборная» церква, бо багато з варягів були християни».

Договір Ігоря з греками — це надзвичайно важливий документ для історії Української Церкви; це, власне, найперший безсумнівний акт про християнство в Україні за перших часів її державного життя.

З документа цього ясно бачимо, що християнство вже надзвичайно широко пішло по Україні, так широко, що тепер з ним уже не ховаються. Ціла партія при княжому дворі була християнською, і то була партія настільки міцна, що князь відкрито мусив визнавати її. Більше того, князь змушений визнати християн рівноправною стороною навіть у своїм договорі з греками. Ще більше — охрещена Русь у договорі пишеться першою, а неохрещена згадується другою, а до того про цю неохрещену Русь в акті говориться навіть з певною погордою. Все це не могло статися відразу, для такого стану християнства в Україні мав пройти певний час. У всякому разі, вже на 944 р. (бодай на якийсь час) християнство стало в Україні рівноправною вірою з старою державною українською вірою.

Як знаємо, тривку державність в Україні поклали руси — чуже плем'я норманнів; ось ці норманни (жили вони на землях теперішньої Швеції та Норвегії) захопили силою Україну й стали панувати над нею. Князі українські, звичайно, були з цього зайшлого племені русів, що свою назву, може, накинули й нашій землі (Руссю в давнину звалася головним чином теперішня Київщина). На службі в цих князів було дуже багато своїх норманнів чи варягів, які почували себе тут зовсім як удома. Але дуже скоро всі ці варяги почали українізуватися, і вже через декілька поколінь вони не виглядали в нас чужаками.

Багато варягів служили в грецькому війську, і багато їх тут і охрестилося; в Царгороді була навіть окрема церква св. Іллі для цих військових варягів. Але коли варяги запосіли Україну, коли вони стали тут пануючим класом, то багато військових норманнів потяглися з Греції на службу до своїх, бо ж тут, в Україні, служба в своїх князів оплачувалася ліпше. Звичайно, багато з цих військових варягів були вже християнами — і таким чином збільшувався християнський елемент в Україні, а з часом збільшився настільки, що під кінець правління Ігоревого християнська партія користувалася вже такою силою, що її визнано було навіть офіційно в державнім акті. Мало того, за прикладом царгородським ці варяги (про них літописець каже: «мнози бо беша варязи хрестеяне») заснували собі в Києві навіть церкву св. Іллі (десь край Хрещатика, а не на Подолі). Церкву цю літопис зве «сборною», може, парафіяльною, не домовою; а коли розуміти цей вираз «сборная» за «соборная» в пізнішому розумінні, то треба було б визнати, що в Києві була тоді не одна церква.

А чи не був християнином сам князь Ігор? Ні. Літопис виразно каже про нього, що він присягав Перуну. При тодішньому політичному стані Ігор не посмів би відкрито стати християнином. Він був ще досить чужий в Україні, і тому демонструвати тут нову віру він не посмів — це було б занадто неполітично. Велика більшість народу міцно трималася тоді своєї споконвічної віри (церква зве її поганством) і не дозволила б, щоб князь міняв цю віру на іншу. Але в той час християнство вже вперто сунуло на Схід, а з ним була зв'язана й певна культура, значно вища від культури своєї. Бажання перейняти цю західну, чи грецьку, культуру, звичайно, вело й до прийняття християнства.

І справді, бачимо, що християнство приймають у нас, в Україні, спершу тільки вищі класи, а до народу воно йде дуже поволі. І нічого неможливого немає в припущенні, що князь Ігор, не маючи змоги з державних поглядів стати відкритим християнином, усе-таки був християнином потаємним; цим би й оправдувалася та велика його терпимість, яку він виявляє до християн. Партія християнська в Києві була тоді вже сильною — а чи ж вона не спробувала перетягнути на свій бік також і самого князя Ігоря? Жінка Ігорева, княгиня Ольга, що визначалася великим розумом, була вже християнкою — чи ж вона не могла вговорити й чоловіка свого стати також християнином?

Отож, як бачимо, вже за князя Ігоря християнство пустило міцне й широке коріння у нас, в Україні.

Першою відкритою християнкою, про яку зберегла нам звістку історія, була княгиня Ольга, жінка Ігорева.

Це була жінка міцної волі й великого розуму; була вона дочкою якогось варяга. Наш літопис розповідає, що 903 р. привели цю Ольгу із Пскова до Ігоря і вона стала жінкою князя.

Як Ольга могла стати християнкою? Серед Ігоревої дружини, як бачили ми вище, було вже багато християн, часом і дуже впливових, — ось вони й вговорили Ольгу кинути стару віру й стати християнкою. На початку Ольга була християнкою тільки з переконання; охреститися відкрито вона довго не зважувалась, бо як жінка князя, а потім (Ігор помер 945 р.) як регентша за малого Святослава вона мусила додержуватися віри того народу, на чолі якого стояла; державний політичний розум не дозволяв їй охреститися прилюдно.

Але коли Святослав підріс і коли правити Україною стали й інші люди, Ольга могла вже й охреститися. І знаємо, що вона й справді так зробила. Але коли вона охрестилася і де саме — цього точно не знаємо.

Правда, наш літопис про все це розповідає докладно. Року 955 поїхала Ольга до Царгорода, до царя Константина; той дивувався її красі та розуму й захотів оженитися з нею. Але Ольга забажала спочатку охреститися і щоб хрещеним батьком її був сам Константин. І патріарх її охрестив. Коли ж цар настоював, щоб таки одружитися з Ольгою, та насмішкувато відповіла йому: «Чи ж закон християнський дозволяє батькові одружитися з дочкою?» Обманутий Константан тільки й відповів на це: «Переклюкала мя еси, Ольго...». Отже, як бачимо, Ольга охрестилася в Царгороді 955 р. Про те саме, що Ольга охрестилася в Царгороді, оповідають і деякі інші літописці — як грецькі, так і західні, хоч і подають інші роки хрещення.

Але трудно погодитися з цим простим оповіданням нашого літописця; до того ж оповідання це занадто вже пахне місцевим патріотизмом. Константин Порфирородний, що приймав у себе княгиню Ольгу, написав книжку «Про звичаї або церемонії Візантійського двору»; в цій книжці він докладно розповідає, як 957 р. прийнято при дворі княгиню Ольгу, й ані одним словом нічого не згадує, як вона охрестилася. А коли б Ольга справді охрестилася в Царгороді, чи вже ж би цар ані слова не згадав про це? Мало того, Константин описує прибуття княгині Ольги як уже охрещеної — з нею прибув навіть її священик Григорій. Усе це каже про те, що Ольга не могла охреститися в Царгороді.

Але десь же вона охрестилася. Скоріше треба припустити, що княгиня Ольга охрестилася-таки в себе в Києві, бо ж тут, як ми знаємо, було вже досить грунту для цього. Їхати за хрещенням аж до далекого Царгорода було зайвим, коли це легко можна було зробити й удома, у своїх власних священиків. А до Царгорода Ольга їздила вже християнкою, їздила в якихось інших державних справах ,а може, й погостювати в грецького царя, який шукав зближення з неспокійною й сильною Україною. І саме хрещення Ольги певніше відбулося десь року 954, як про те оповідає нам чернець Яків.

Цей же чернець пише, що Ольга, повернувшись з Царгорода додому, «требищя сокруши». Звичайно, це перебільшення: вона не посміла б зробити цього — понищити ідолів — прилюдно, бо це для народу її було б великим блюзнірством. Але все ж таки Ольга вже проявляла себе відкрито як християнка; деякі відомості говорять, що вона будувала навіть якісь церкви, і цьому, напевне, можна вірити.

Західні літописці оповідають нам, що року 959 княгиня Ольга посилала на Захід до короля німецького Оттона І якесь посольство. Ці літописці розказують, ніби Олена (так звалася Ольга по хрещенні) просила собі єпископа та священиків, Оттон охоче послав 961 р. в Україну єпископа Адальберта; але виявилося, що посольство Ольжине приходило «лживо», як скаржиться західний літописець, бо 962 р, «вернувся назад єп. Адальберт, бо не мав успіху в тім, за чим його послано, бо бачив працю свою зайвою; як вертався він, деяких товаришів його вбито, а сам він насилу втік».

Чого приходило до царя Оттона це Ольжине посольство — не відомо нам; наш літописець про це ані пари з уст. Літопис Гільдесгеймський (кінця X віку) розповідає про це так: «Прийшли до короля Оттона посли руського народу й просили його, щоб він послав до них одного з своїх єпископів, який показав би їм дорогу правдиву, і говорили, що хотять покинути своє язичництво й прийняти християнську віру. Король послухався і послав до них єпископа (fide catholicum) Адальберта, але вони, як показав кінець справи, в усьому набрехали».

Отже, як бачимо, західні літописи виразно говорять, що Ольга посилала до Оттона просити собі єпископа. На цій основі католицькі письменники часом твердять, ніби Ольгу охрестили католики. Але на це нема підстав. Поперше, в той час ще обидві частини християнства — Греція й Рим не розходилися, а тому для того часу рано ще говорити про католицтво; по-друге, Ольга тоді була вже безумовно охрещеною. Треба думати, що Ольга справді посилала до Оттона посольство в невідомій нам справі, а Оттон, відомий як завзятий насадитель християнства серед слов'ян, хотів скористатися з випадку і проти бажання Ольги настирливо послав-таки в Україну свого непрошеного єпископа; але єпископ цей, як розказують літописи, змушений був утікати з України, нічого не зробивши, бо протихристиянський настрій там був ще занадто великий.

Ольга померла 969 р. в глибокій старості (десь маючи 70 — 75 років). Поховали її як християнку; умираючи, «заповедала Ольга не творити тризны над собою, бе бо имущи пресвитер, сей похорони блаженную Ольгу». Пізніше княгиню Ольгу канонізовано, але коли саме — невідомо; здається, що в домонгольську добу вона була вже святою.

Певне, ще дуже сильна була стара українська віра, коли син християнських батьків — Ігоря та Ольги князь Святослав таки не пристав до християнства. Літописець наш розповідає, що княгиня Ольга не раз вговорювала сина свого охреститися, але той і слухати цього не хотів. Часто говорила Ольга синові: «Я, сину мій, пізнала Бога й радію; коли ти пізнаєш його, радітимеш». Але Святослав не слухався матері й відповідав: «Як же я один зможу перемінити віру? Та ж з того буде сміятися дружина...» А мати настоювала: «Коли ти охрестишся, те саме зроблять і всі...».

Але нічого не помогло; Святослав дуже любив стару свою віру і не мав найменшої охоти міняти її на нову. Проте й за його правління християнство потроху-таки ширилося; у всякому разі ніякого гоніння на християн Святослав ніколи не підіймав. Літописець свідчить нам, що за Святослава «аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому».

Це значить, що за Святослава все-таки перевагу при князі давали не християнам. Лицарю по вдачі Святославу не сиділося в Києві, постійно бував він у походах, де склав зрештою й голову свою — а чи ж при такому житті мав би він охоту до нової віри, що забороняла якраз ці криваві походи його? В Києві сиділа собі мати Ольга, і тут, певне, християнство таки ширилося. Але сам князь рішуче й з переконання свого стояв на стороні старої віри; те саме, певне, робило і його найближче оточення, хоч хреститися нікому не заборонялося — з охрещеного тільки часом глузували.

Року 972 загинув князь Святослав від рук печенігів; на Київський престол сів син його Ярополк, але ненадовго — 980 р. його вбив брат Володимир і відняв великокняжий престол. Який був стан християнства за Ярополка — нічого певного не знаємо; треба тільки здогадуватись, що княгиня Ольга виховала сина таким, що він не заважав розвитку й поширенню християнства, у всякому разі стан християнства за Ярополка погіршати не міг.

Ось так розвивалося християнство на початках своїх аж до князя Володимира. Розпочавшись на землях українських, може, десь ще у вік апостольський, християнство безперервно було тут аж до часу Володимира. З часу постання державної організації в Україні, особливо коли появилися тут норманни, християнство шириться все більше та більше, а в Києві бачимо навіть церкву св. Іллі. Правда, треба думати, що християнство ширилося переважно серед вищих українських верств, до низів же воно, певне, ще не доходило або доходило дуже мало — простий народ міцно тримався-таки старої своєї віри й міняти її на іншу не мав бажання.

Коли була церква в Києві, то були в ній і богослужіння, але якою мовою? У варязькій церкві в Царгороді служби правили або мовою грецькою, або мовою готською, яку варяги розуміли легко. Те саме, звичайно, могло бути й у Києві. Але можна припустити, що коли св. брати Кирило та Мефодій завели слов'янам богослужіння живою тоді слов'янською мовою, то це богослужіння спорадично могло дістатися й до Києва, коли не під кінець IX віку, то вже в X віці. А св. Кирило, як знаємо, заходив і на південь наших земель.

Принесло в Україну це початкове християнство й певну грамотність: так, у договорі з греками 944 р. наказано, щоб українські купці приходили до греків не з самими княжими печатками, а вже з писаними грамотами, в яких про них має бути прописане все потрібне; а коли так, то це значить, що в Україні в той час уміли вже писати.

Християнство сунуло з Заходу на Схід все більше та більше, захоплюючи потроху й Україну. Наші зносини тодішні з Заходом постійно були жвавими — а вони все показували нам блиск зовнішньої західної культури, що була міцно зв'язана з християнством. В Україні помалу назрівала думка прийняти й у себе християнство, а з ним і цю західну культуру; але для цього треба було зломити великий спротив українського народу, що міцно стояв за свою батьківську віру. Думка заведення християнства в Україні в другій половині X віку стає вже питанням часу — не було тільки здібної на це людини. Але скоро й людина ця знайшлася — це був князь Володимир, син того самого Святослава, що так любив ще стару віру батьків своїх.

Львів.

22.II.1925