Том 1

І | ІI | ІІІ | VI | V | VI | VII | VIII | IX

         

Том 2

X | XI | XII | XIII | XIV | XV | XVI | XVII | XVIII

Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври.

Києво-Печерська Лавра рано дістала собі від Константинопольського Патріарха дозвіл завести свою друкарню й вільно друкувати всі потрібні книжки.

Наша Лавра Печерська з давніх-давен стала в Україні великою національною святинею. Слава про її святощі та про багатства лунала далеко за межами України, і вона завжди вабила до себе і наших друзів, і ворогів; от чому Лавру так часто спустошували та грабували всі ті вороги наші, що набігали на Київ.

І тільки з XVI віку, коли зорганізувалося в нас козацтво і коли воно міцно стало на оборону старобатьківської віри, тільки з того часу настала золота доба для Лаври, доба її спокою й мирного розвитку, Лавра стає найбагатшим монастирем — у неї була сила землі, їй же належали навіть великі міста, як от Васильків та Радомишль.

І Лавра веде широку культурно-освітню працю, особливо з кінця XVI віку, коли вона стала на чолі боротьби українського народу за свою віру. Лавра кличе до себе вчених людей, і вони ведуть культурну працю; так прикликали в Лавру, скажімо, Зах. Копистенського, П. Беринду, Т. Земку, Лавр. Зизанія, Олександра Митуру й інших. Лавра заснувала осібний інститут казнодіїв (проповідників), що понесли слово Боже в народ і стали в оборону православної віри. Заснувала Лавра й школу, з якої потім і вийшла славна Академія Київська.

Друкарство дуже рано почалося в Україні — ще з середини XVI віку. Але неспокій та непевне життя довго перешкоджали Лаврі добре взятися до друкарської справи і в Києві. І як тільки Лавра почула під ногами твердий грунт, вона зараз же стає до друкарства.

Перший, хто розпочав друкарство в Печерській Лаврі, це був славний архимандрит її, Єлисей Плетенецький (1599 — 1624). Десь коло 1615 р. він купив у Стрятині в спадкоємців Федора Балабана (помер 1606 р.) гарну друкарню й перевіз її до Лаври.

І Плетенецький гаряче взявся до друкарської роботи; в м. Радомишлі він збудував велику папірню, що постачала папір на друкарню. Лаврська друкарня стала працювати тоді дуже енергійно — книжок вона випускала більше від інших друкарень. За 8 років свого першого життя (з 1617 — 1624 р., до смерті Є. Плетенецького) Лавра надрукувала 11 великих книжок, книжок поважних і дуже потрібних; це були: «Часословець», «Анфологіон» 1619 р. (1048 листів), «Книга о вере единой» 1619 р., «Божественная Литургия» 1620 р., «Номоканон» 1620 і 1624 рр., «Беседы I. Золотоустого» 1623 — 1624 рр., «Псалтырь» 1624 р. й інші.

Первенцем лаврського друку був «Часословець» (22+192 л., in 4°), що вийшов 1617 р.; на жаль, усі примірники цієї книжки збереглися до нашого часу без першого листа, тому не можна певніше сказати, якого саме дня вийшла ця книжка. Передмову її помічено: «писано месяца Декемвріа 20 дня лета от Р. X. 1616»; це ясно свідчить, що складати книжку почали ще 1616 р., певне, з початку його.

Року 1618-го Єл. Плетенецькому було написано панегірика, де перелічено всю працю цього славного українського культурного діяча.

Тепер оце якраз минає триста років (1617 — 1917) з того часу, як розпочалося найбільше в Україні київське друкарство.

В історії нашого українського культурного життя ця праця Лаври займає найпочесніше місце, і цієї праці Лаврської ніколи не забуде наш вдячний народ. Лавра видрукувала силу книжок, і книжки ці вкрили не тільки саму Україну, але й широко розходились далеко поза межами її: Лавра завжди щедро давала хліб духовний усім слов'янським народам. І ось навіть ще й тепер на всім слов'янськім світі ніде не знайдете такого архіву чи бібліотеки, де б не було якоїсь Лаврського друку книжки.

Але погляньмо, якої гіркої долі зазнало Лаврське друкарство за ці три віки свого життя.

Перша доба Лаврського друку — це доба її вільного життя; Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважали за корисні, і ніхто тоді не ставав їй на дорозі цієї культурної праці. Таким життям жила Лавра цілих 70 років, цебто до того часу, коли Українську Церкву було віддано Московському патріархові 1685 р., остаточно 1686 р.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва хутко припинить усю культурну працю України. І коли, насильством, зрадою та підкупом над Українською Церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Друга доба Лаврського друку — це доба боротьби її за стародавні права Лаври, за її волю друку (з 1685 р. до кінця XVIII віку).

Зараз же, як тільки Українська Церква опинилася під Московським патріархом, зараз же архимандрит Лаврський Варлаам Ясинський просив патріарха Якнма дати Лаврі грамоту про волю їхнього друку. Проте такої грамоти Лаврі з Москви не дали, і з цього й пішла потім сила всяких непорозумінь.

Пішли непорозуміння, недивлячись на те, що в царськім наказі про права Української Церкви 1685 р. було писано: «печатание книг невозбранно имети повелеваем»...

В самій Москві друкування книжок було тоді під старанним доглядом і світського уряду, і патріарха; жодному митрополитові там не дозволялось хоча б що-небудь друкувати. Такі ж самі порядки Москва задумала завести й по Україні.

Наша мова українська, наші книжки завжди муляли очі Москві. І Москва рано починає вести з нами боротьбу, щоб примусити нас кинути рідну мову свою й пристати до московської.

Почалося це зараз же по приєднанні нашої Церкви до Московської, ще за патріарха Якима, що так люто ненавидів українців — він перший почав забороняти українцям книжки рідною мовою. Ще 1677 р. він наказував видерти з української книжки листки, бо вони «несходны с книгами московскими». Так почалася цензура українських книжок ще в XVII віці...

І хутко дійшло до того, що Київській Лаврі твердо наказали завжди питатися дозволу патріаршого на друкування книжок. Це цілком ламало стародавні права Лаври, і тому вона не звернула жодної уваги на цю заборону і вільно друкувала собі книжки — так вона надрукувала перший том «Четьих-Миней» св. Димитрія Ростовського 1689 р.

Патріарх Яким через цю непокору зняв велику бучу. Він відчитував за це архимандрита Лаврського (1689 р.): треба було, писав патріарх про «Четьї-Минеї» св. Д. Ростовського, «списав, прислати к нам ваше преписание, и нам было то ваше преписание в царствующем граде Москве соборне свидетельствовать, исправите, аще что где достойная исправления обрящется, и тогда, по рассмотрению и суждению соборному, дати нам и благословение, еже и типографским тиснением издати... мы ожидахом от вас премногое время преписания онаго вашего на прочитание и суждение. Ваше же преподобие, пренебрегше архипастырское наше повеление, книги сами типом издаете... И сие ваша велия неправда».

І патріарх надалі кріпко наказав: «А впред бы вам каковы книги, малы или великий, новосочиненныя случится печатати, первее к нам, святейшему патриарху, объявити и написав присылати, и ми, рассмотря, и благословение подадим на подобающая; а необъявя и к нам первее не прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати, да не казни церковней, запрещением, яко преслушницы, подъпадете».

Здивований таким наказом Лаврський архимандрит Ясинський відписував патріархові (10 серпня 1689 р.) про його заборону: «Сие зело зело есть нам трудно и не вместительно, того ради о крайнєє рассуждение и благословение челом бьем».

Якраз тоді була велика потреба в Псалтирях, бо «ея же и единыя в типографии не имамы». Лавра приступала до друку їх, і цей наказ патріархів збив її з пантелику. Ясинський писав про це патріархові: «Усумневаемся, как зде, в Малой России, печатати, по коему зводу? Ибо аще по Московському, то не обыкоша сии людие (українці) тако читати и не ймуть куповати, разве аще бы особный на то был монарший указ и патриарший всенародный»...

Яким бачив, що його не слухають в Україні, і просив навіть патріарха Константинопольського, щоб той наказав українцям, «да имуть покорение и послушание святейшему нашему престолу Московскому и да не имуть волю и власть в жесточайших запрещений — ни по единому образу, ниже книгы какия печатати, ниже ино что творити без нашего соборного рассмотрения...

Проте патріарх Константинопольський на це не згодився і друкувати книжок Лаврі не заборонив. І Лавра не слухалась наказів з Москви і друкувала книжки, як і давніше. Так, 1692 р. вона видрукувала, не повідомивши патріарха, Літургію і в передмові не згадала ані царів, ані патріарха, а тільки свого архімандрита Мелетія Вояхевича.

Розсердився на це новий вже патріарх Адріян і вичитував за це Вояхевича (18 листопада 1692 р.): «А тако бы не подобало творити... Точию за твоим велением книги издаются, еже весьма непристойно и дерзновенно. Еще же предь сего к вам в монастырь — чтобы без ведома каковых церковных книг не печатати — писано... Како же у вас таковое презорство содеяся в сицевом, в благословение и прощение ваше нам возвестите».

Через місяць, 17 грудня 1692 р., архімандрит Лаврський просив вибачити йому це його «злочинство». Він так виправдувався: «Грамоты вашего архипастырства при моем недостоинстве в святую обитель нашу таково не бывало, чтобы никаких книг церковных без вашего архипастырского милостиваго благословения не печатать... А как прежде мене бывшим архимандритом, аще был каковый ваш архипастырский указ или ни, того не вем, и не обретохом между многими писмы таковаго архипастырскаго указу»...

Від усього Лаврського собору архімандрит просив патріарха: «Сие же всем бысть известно, яко по сие время без препятия невозбранно было всякие книги по нашему малороссийскому обыкновению печатать, ныне же в велицем недоумении суще, ужасе бо нас ваш архипастырский милостивый отеческий указ, яко ни малой какой книжицы без вашего архипастырскаго милостиваго указу не печатать»... I собор просить: «Аще нам, богомольцем вашим, на всякую и малейшую книжицу по благословение посылати к вам, то в святой обители всякому строению монастырскому превелие препятие будеть. И не точию строению, но и безхлебни будем... Прожиток весь братии и служебником пища и одежда, и всякое строение монастырское, то все от печатанья книг»...

І насамкінець Вуяхевич від усієї Лаври пише: «Едиными усты и единым сердцем вси единокупно, припадая до ног ваших архипастырских, со слезами молим: помилуй нас... повели по-прежнему в святой обители нашей книги печатать невозбранно, по нашему обыкновению».

І патріарх змилосердився над Лаврою і прислав їм листа (лютий 1693 р.): «Не возбраняем же вам, — писав він, — в типографии вашей Киево-Печерской обычных книг в чине церковном печатати, еже бы было в ползу, аще и по тоя страны наречию. А которые имате печатати болшия книги... на таковыя книги и благословение от нас приймати и присылати к нам должно, да во известии имеем, ради общаго согласия без всякого усумнения и прекословения».

В кінці свого листа патріарх різко поділяє книжки на московські й українські і забороняє везти українські книжки на Москву; цим він хотів примусити Лавру не друкувати українських книжок, бо вона багато постачала їх і на Москву. «И аще который книги издаватися у вас имут, — писав патріарх, — и всякія церковныя здешним наречием (цебто по-московському) и чином нынешних переводов, и те без всякаго извета взимати будут от вас ценою везде, и возити к Москве будет невозбранно; аще вашим тамо наречием (цебто по-українському) и прежних переводов речинями издавати имате, таковыя в тамошния страны отпущайте, а к Москве их не присылайте, повеления же великих государей царей наших и нашего благословения в них не полагайте»...

Так скінчилась ця перша доба боротьби Лаври за свої стародавні права. Москва не подолала Лаври, і та знову почала друкувати собі книжки вільно, як і давніше. Адріяна на Москві змінив українець — Стефан Яворський, і він уже не звертав жодної уваги на Лаврську друкарню.

Такою була ця справа аж до 1720 р. І з цього року починається друга доба цієї боротьби — Лавра потроху губить свої права, і гору бере Москва.

Петро І, «прихильник» українців, пішов уже значно далі в цензурі книжок. Роздратований частими памфлетами на себе, він для всієї Росії 1701 р. видав такого чудацького наказа: «Монахи в кельях никаковых писем писати власти не имеют, чернил и бумаги в кельях имети да не будуть, но в трапезе определенное место для писания будет, но и то с позволения начального»...

І тому нема нічого дивного, що добрався Петро і до українців. І вже 5 жовтня 1720 р, височайше було наказано: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было; других же никаких книг ни прежних, ни новых изданий, не обявя об оных в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения, не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой церкве восточной противности и с великороссийскою печатию несогласия произойти».

А далі й посунули довгою низкою оці цензурні скорпіони з Москви. Київській Лаврі було твердо наказано, щоб рукописи до друку «для свидетельствования присылать в Московскую типографскую контору прямо от той Лавры»... При цьому додано: «И за тот труд Московской типографии служителям определить от Киево-Печерской Лавры из доходов тамошней типографии пристойное награждение...»

І рясно посипались такі скорпіони на українські друкарні. Лавра надрукувала без дозволу Москви «Тріодь», і 1724 р. її покарано за це штрафом в 1000 карбованців, покарано за те, що випустила книжку «не во всем с великороссийским сходную»...

За таку ж справу покарано на 1000 карбованців і Чернігівську друкарню, а потім її зовсім забрали до Москви, бо чернігівці вперто стояли на своєму й не посилали до Москви книжок на цензуру...

Це були перші штрафи, накладені на українське друковане слово...

Київський митрополит Іосаф Кроковський 1726 р. склав був акафіста св. Варварі; Лавра клопоталась, аби їй дозволили цього акафіста надрукувати. Дозвіл дали, але з умовою, щоб акафіста переклали «на великороссийское наречие»...

А 1769 р. Лавра клопоталась, щоб їй дозволили надрукувати українських букварів, бо московських люди не розуміють і не хотять купувати. Проте Синод не тільки не дозволив, але й наказав відібрати назад букварі, що були вже на руках...

Було наказано навіть відбирати по церквах старі українські книжки і міняти їх на московські...

І так не забували Лаври та й всієї України цензори московські й за ввесь XVIII вік. Пильне око московське завжди лякливо й старанно стежило та доглядало за писаннями непокірних «черкасишек».

Так, 21 вересня 1755 р. Синод наказав Лаврі поперероблювати по-московському «Четьи-Минеи» св. Д. Ростовського та Патерик Печерський.

А 9 листопада 1766 р. Києво-Печерській Лаврі «обстоятельно предписано»: «Чтобы впредь в типографии тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в московской типографии с апробации св. Синода печатаются»...

7 травня 1775 р. св. Синод знову наказує Київському митрополитові Гавриїлу Кремінецькому: «Чтоб несходственных с выходящими из Московской типографии книгами в народ выпускаемо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя, не печатая, прежде присылать к рассмотрению и апробации в св. Синод непременно».

А ось ще один з таких же наказів 1786 р.: найсв. Синод кріпко наказує митрополитові Київському Самуїлу Миславському, щоб у книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было — в том иметь наикрепчайшее смотрение»...

От така історія київської друкарської справи, такі були заборони друкованого українського слова — накази сипались мало що не кожного року, перелічити їх несила, тому я подав тільки виразніші з них. І тому не диво, що за XVIII вік ми маємо небагато українських друкованих творів, але ж за те маємо силу творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX віці...

І в боротьбі за волю друку, що так довго й так уперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І стародавні права Лаври було зламано, та вона тепер уже й не протестувала, й почала друкувати книжки тільки однакові з книжками московськими...

Настала третя, нова доба лаврського друкарства, що вже цілком пішла під прапором «обрусєнія»...