Том 1

І | ІI | ІІІ | VI | V | VI | VII | VIII | IX

         

Том 2

X | XI | XII | XIII | XIV | XV | XVI | XVII | XVIII

Стара форма присяги на вінчанні.

Бережімо свої українські церковні звичаї.

Широке наше громадянство звичайно дуже мало уявляє собі розуміння самостійної церкви в її цілому житті. У нас панує думка, що коли в якійсь церкві відправляють ту чи іншу службу українською мовою, то вже тим самим і Церква Українська. Погляд такий дуже поверховий і зовсім не відповідає історичній правді.

Ще навесні нашої революції, в січні 1918 р., запрошено мене, тоді приват-доцента Університету св. Володимира, прочитати виклад на І Всеукраїнськім Церковнім Соборі в Києві про Українську Церкву. Я охоче прийняв це приємне мені запрошення Всеукраїнської Церковної Ради, і 13 січня (за новим стилем) прочитав численним учасникам Собору двогодинний виклад. Тоді я вперше голосно на цілу велику Україну накреслив свій план «Відродження Української Церкви» (така була тема мого реферату), і тоді я вперше також голосно сказав, що ми потребуємо найбільше дерусифікації нашої церкви, цебто відродження цілої тієї Церкви, що вже була в нас. Звати це «українізацією» церкви — то значить не розуміти справи і один процес — ясний, церковний і канонічно чистий — замінювати другим процесом, в якім люди злої волі легко добачують політичні цілі.

І оце минає вже багато літ з того часу. У міру своїх сил я немало працював для поширення ідеї відродження Української Церкви, і в першу чергу — дерусифікації її. А сьогодні можна знову голосно запитати: чи ж широке наше громадянство пересяклося ідеями необхідності відродження своєї Церкви в цілому, чи воно їх дійсно глибоко розуміє? Чи воно знає життя нашої Церкви й до її обмосковлення? На жаль, мушу рішуче стверджувати, що справа ця мало пішла далі від того, якою була вона в 1918 році... Звичайно, багато причин на те було, але не все причин слушних...

Навіть «українізувавшися», ми дивимось на свою Церкву головно через російські окуляри. Всеукраїнська Церковна Рада в Києві, як знаємо, поперекладала різні Богослужбові книжки на українську мову. Але... доля пожартувала з їхньої праці: переклади зроблено не з своїх колишніх книжок, але з «чинів» московських. Цебто: вбрали москаля в українську одежу...

І сьогодні широке українське громадянство наче й не знає, що Українська Церква здавна має свої власні Богослужбові книжки, власні «чини», часом дуже відмінні від чинів московських. Приєднавши Українську Церкву до своєї, московський уряд силою заборонив нам уживати власні Богослужбові книжки, накинувши нам книжки московські. І ці чужі книжки ми вживаємо ще й тепер, хоч революційна завірюха давно вже й сліди замела по тих, що палили стародавні Богослужбові книжки українського видання.

Одна церковна книга заслуговує особливої уваги кожного церковного діяча, кожного українського священика — це так званий Требник. І досі по всіх наших церквах уживають тільки Требники російські, а про наш власний український Требник, наприклад 1646 р., що його видав митрополит Київський Петро Могила, ми зовсім забули... Його не тільки не перекладено, але й взагалі навіть добре не досліджено з українського погляду. І через це ми так мало знаємо про свої власні обряди, про свої власні колишні церковні звичаї.

Треба сказати, що збереглося багато й інших Требників, не тільки друкованих, але й писаних, в яких постійно маємо ті або ті особливі українські церковні звичаї. На жаль тільки, усе це лежить у нас неораним полем, ніяких докладніших дослідів у цій справі не зроблено. А коли що тут і зачинається, то ці наші давні звичаї рівняють із звичаями... московськими; і звичайно їх відкидають, бо в московських Требниках нема їх...

А треба сказати, що широкий загал українського селянства ще не втратив остаточно пам'яті про власні колишні церковні звичаї, і частенько просить своїх отців духовних відслужити їм такі треби, яких ті й не знають, бо їх немає в сучасних російських виданнях Требника.

Щоб довести правдивість вищесказаного, подам тут деякі відомості з чину шлюбу з українських Требників. У своїй статті «Присяга молодих на вінчанні» загальні відомості в цій справі я вже подав був. Справа в тім, що наші українські Требники з XVI — XVIII віків, як писані, так і друковані, звичайно мають деякі місця в чині обручення та в чині вінчання молодих також українською мовою; це будуть обіцяння та присяга (шлюб) молодих на додержання вірності один одному. Я переглянув багато найрізніших українських видань, і скрізь у них бачив цю присягу тільки українською мовою.

А ось випадково знайшов я рукописного Требника з Полісся, писаного не одного часу — частина його десь із кінця XVI віку, частина — з другої половини XVII віку. У давнішій частині вміщено й два чини: «Чин обручения» та «Чин венчания». Безумовно, ці чини або походять іще з часу до Могилянського, або взагалі подають трохи інший чин. На жаль тільки, мій поліський рукопис — це Малий, цебто скорочений, Требник, в якім пояснення (рубрики) подано дуже скупо.

Починається чин вінчання (по обрученні) в поліськім Требнику так: «Входят младенец и девица с дружинами своими в церковь». У кого з нас не повстає перед очима така мальовнича картина приходу чи приїзду до церкви молодих в оточенні своїх дружків, про що тут коротко зазначається: «с дружинами своими!» Це один доказ на те, що давні богослужбові книжки наші справді відповідають сьогоднішнім церковним народним обрядам.

«К ним же иерей обычно напомнене рек», — читаємо далі. Дійсно, як знаємо, перед початком вінчання (по зарученні) в нашій Церкві постійно говорилося відповідне слово, зразки яких живою мовою пізніше попали навіть до друкованих Требників. Через це в нашім рукописнім Требнику це слово назване «обичним».

По цьому зараз же відбувається Вінчання: «По сем приим венец, венчает жениха первее, глаголя: Венчается раб божий» і т. д. (а в Требнику П. Могили 1646 р. спершу присяга молодих, а вже потім Вінчання). А далі йде надзвичайно цікава присяга молодих один одному на вірність.

«Та ж воздев руци их правы, — читаємо в поліськім Требнику, — в левыя ж дав свеща, глаголет жениху, а он иерея наследуя, то ж глаголет: Я (имя рек) беру тебе собе за одною власную а правдивую жону и помощницу, а шлюбую тебе часу щасливого и нещасливого никогда не опускати до смерти моей ал'бо твоей; так ми пане Боже помози и все святые». Потому цілує Євангеліє й хреста. «Тоє ж и девица мает мовити за иереом».

Ця форма присяги (шлюбу) надзвичайно цікава, бо вона виразно свідчить, як у той час, в кінці XVI — на початку XVII віку, дивилися на саму істоту шлюбу. «Я беру тебе за помощницу», присягав тоді молодий, так само й вона присягала йому: «Я беру тебе за помощника».

Отож сходяться двоє молодих і присягають один одному як рівний рівному, сходяться на те, щоб ціле життя допомагати один одному, і присягають не тільки на це, але й на те, що «часу щасливого і нещасливого ніколи не опускатиму тебе до смерті моєї або твоєї»... Це вже високе, зовсім культурне розуміння як самої істоти ніколи не розриваного шлюбу, так і найголовніших обов'язків чоловіка й жінки. А це все свідчить і про високу культуру нашого народу в тодішній час.

У православнім Требнику єпископа львівського Арсенія Желиборського з 1645 р. знаходимо дуже змістовне «Слово молодим на Вінчанні», а в нім на с. 41 читаємо: «Тим же способом ты, сину милый, на тось повинен добре пам'ятати, же малжонку свою маєш мети за сполного и сердечного собе приятеля и товариша, а не за невольницу и подножка, абовем не з ноги ти ей Бог сотворил, але з ребра, близко сердца будучого, абысся отоль учил и знал ей быти собе приятелем сердечным и оной щирую любовь з сердца показывал». Оце вам правдивий малюнок, як за давніх часів ставилися до жінки в Україні.

І цей висококультурний погляд відбився навіть, як бачимо, в наших тодішніх церковних книжках! Тепер у книжках цього вже немає...

До друкованих українських Требників увійшла трохи інша форма присяги, переважно та, яку поширив Могилянський Требник 1646 р.; в нім на с. 417 читаємо: «Жених, свойственным Руским языком глаголет, рекшу Иерею: мов за мною: Я (имярек) беру собе тебе (имярек) за малжонку и шлюбую тобе милость, веру и учтивость малженскую, а иж тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Тройци святой единый, помози и вси святыи». Так само присягає й молода, але до її присяги вже додано речення: «Шлюбую тобе милость, веру, учтивость и послушенство малженское». Погляд на жінку, як бачимо, трохи змінений.

Оця присяга молодих на вінчанні жила в Українській Церкві, аж до часу, поки російський уряд не заборонив друк осібних українських богослужбових книжок (5 жовтня 1720 р.), а частково жила вона й до кінця XVIII віку. Уже ця сама присяга молодих живою мовою — красномовний доказ, що українська мова в давнину була таки мовою церкви.

Викинута силою в Україні, ця присяга ще й досі живе в Галичині, в церкві греко-уніатській. У 1925 р. у Львові вийшов Требник, що опрацював його священик Тит Мишковський; на жаль, тут уже присягу перекладено на церковно-слов'янську мову (з українського тексту Петра Могили): «Аз (имярек) поемлю тебе (имярек) в жену, и обещаваю тебе любовь, веру и честность супружескую, и яко не имам оставити тя даже до смерти, тако ми, Боже, помози и вси святий» (с. 69). Так само перекладено тут або взято з московських текстів і всі інші місця, що від віків читалися в Українській Церкві живою мовою.

Те, що я розповів тут, нехай стане нам красномовним прикладом, що при сьогоднішніх перекладах чи опрацюваннях Богослужбових книжок на українську мову не можна додержуватися, як то в нас роблять, тільки теперішніх російських так званих «синодальних» видань. У давнину ми мали свій український повний круг Богослужбових книжок, і цього ніколи не повинні ми забувати. Не повинні забувати також і того, що ми мали свій власний цілий церковний уклад, сильно відмінний від укладу московського: свій список святих, своє розуміння церковного права.

Свої власні звичаї більше заохочують людність до церкви, міцніше зв'язують їх із нею, самій же церкві нічим не шкодять. «In una fide, — писав Григорій Двоєслов (Migne, т. 77, ст. 437), — nihil officit sanctae ecclesiae consuetudo diversa» (при одній вірі різний звичай нічого не шкодить святій церкві). Отож — плекаймо свої українські церковні звичаї!